Марія Давидяк не думала й не гадала, що на її сина чатує велика біда. А спричинилася до цієї біди Іванова книжечка «Сила чи розум», яку він видав тиражем 500 примірників за свій кошт 1938 року у Львові. Марія питала сина: про що вона? Іван відповідав: про добро, зло і справедливість. Мати збагнула одне: її син сам живе чесно і закликає інших так жити, про що й пише у своїй науковій праці.
Перед війною він здав до друку першу частину повісті «Над Прутом». А ще мав дев’ять рукописів із віршами. Усе мріяв видати їх у файних однакових обкладинках. Та мрії цій так і не судилось збутися.
Коли прийшли совіти, Іванова книжечка потрапила до рук якогось енкаведиста Стойка, і той відразу побачив у ній грізного ворога «соціалістіческого строя». У постанові на арешт, що її підписав
той блюститель радянського «права», навіть зазначено, на яких саме сторінках Давидяк зводить наклепи на СРСР, закликає до боротьби з комуністичним рухом та його вождями. Під час обшуку забрали всі Іванові рукописи, цінні довідкові видання, другу частину повісті «Над Прутом», черновик плану докторської дисертації «Проблеми совєтів у Другій світовій війні».
П ’ятого листопада 1940 року повного сил і творчої енергії Івана у віці Ісуса Христа заарештували. Почалося страхітливе життя у станіславській тюрмі. Допити, нічні розмови зі слідчими, безкінечні звинувачення доводили до божевілля. Він утратив лік дням і ночам. Щоразу допитувалися, чи визнає
себе винним у тому, що у своїх творах агітував проти комуністичної партії, зводив наклепи на СРСР, закликав до терору, вів боротьбу з комуністичним рухом, його вождями.
Іван чесно признався: на основі правдивих фактів писав про масові вбивства в СРСР у результаті встановлення там диктатури пролетаріату. Така відповідь ще дужче розлютила енкаведистів. Знову допити, знову одні й ті ж запитання: хто друкував книжку? Хто його друзі, де живуть? До якої партії належить? Які партії в Галичині знає, яким із них симпатизує?..
А 20 грудня 1940 року Станіславський обласний суд позбавив його волі на десять років і виборчих прав ще на п’ять років. Касаційної скарги не задовольнили: вирок залишили в силі.
Новий 1941 рік Іван Давидяк зустрів у станіславській тюрмі.
Не знав сердега, коли й куди його повезуть. Тут зустрів Різдвяні свята. Згадував ялинку в пані Оксани… Як мріяв привезти її до мами в Саджавку. Тепер вона напевно не впізнала б його. Худий, виснажений допитами, нелюдськими умовами в переповнених камерах, де чулися крики й стогони скатованих арештантів. Оксана, Оксана… Його чорнооке диво… Як далеко вона звідси. І яка щаслива. Бо на волі.
…Останній маленький папірець у кримінальній справі № 4974 П.
На ньому написано, що Давидяка 19 лютого 1941 року послали етапом до Харкова. На цьому справа закінчується. А людська доля?..
З початком війни і приходом німців 1941 року селяни розкопували масові могили із замордованими тілами своїх рідних, що були в енкаведистських катівнях. Марія Давидяк упізнала свого сина по одежі.
Голова була розтрощена, ще й великий цвях стирчав у черепі, руки зв’язані назад колючим дротом. Рвалося з розпуки материне серце. Не знала, за що замучили її сина.
Адже він усю молодість здобував знання, аби зробити щось добре для свого народу. Навчався в Коломийській та Перемиській класичній гімназіях. У 1939 році закінчив філософський факультет Краківського університету й прагнув працювати у Львівському університеті. Бажав вступити до Спілки письменників України. Не дозволили, не прийняли. Потрібно було йти на компроміс із власного совістю, писати панегірики комуністичним вождям, славити їх у своїх віршах, змінити тему дисертації.
Іван Давидяк залишився чистим і чесним перед своїм народом. «У людському суспільстві повинні панувати справедливість і розум, а не диктатура, бо диктатура використовує народ у цілях егоїзму диктатора» — це одна з тез праці Івана Давидяка, його переконання.
Епілогом до твору «Сила чи розум» стала загибель молодого вченого як життєвий доказ правдивості його слів.
Не змилостивилась доля й над родиною Івана Давидяка. У світових війнах загинули батько (1918) та брат Тимофій (1939). Мати залишилася вдовою, жила тільки для дітей. Після пережитого підупала здоров’ям. Не довго працювала на відібраному в працьовитих селян колгоспному полі. Померла
в п’ятдесятих роках.
Минуло півстоліття. Розпочалася реабілітація невинно репресованих. Відкриваються білі плями у чорних справах диктатури, про яку писав наш краянин.
З матеріалів справи Давидяка Івана Миколайовича видно, як зазначено 10.11.1989 в постанові Верховного Суду УРСР, що книга «Сила чи розум» містить у собі гостру критику репресій, які дійсно проводились в СРСР у 30-ті роки. Книга була написана й видана в той час, коли Давидяк як громадянин Польщі проживав за межами СРСР, тому не підлягав під юрисдикцію УРСР. Цією постановою вирок скасовано, а справу закрито за відсутністю в діях Давидяка І. М. складу злочину.
Отож злочину не було. Його інспірували! Знищили невинну талановиту людину.
За іронією долі, на місці хати письменника Івана Давидяка збудавано приміщення сільської ради.
Нині представники нової влади щодня приходять на його подвір’я, де ще збереглися Давидякова криниця і стара шовковиця.
Приходять, щоб служити людям, захищати їхні інтереси.
Дуже хотілося б, щоб у своїй роботі вони керувалися принципами Івана Давидяка.